Dragonlance ~Dragons of Autumn Twilight~ in Ukrainian. 'Cause why not? ~Дракони осінніх сутінків~

When I was still a little kid, this was one of the first fantasy books I ever read, and since it had never been (and still is not) released in my home country, this was also one of the first books I read in English. This was one of the side projects I kept doing during frequent blackouts. No idea whether I will continue it from those 7 or so chapters I have done so far, but oh well. Mayhaps someone will find it interesting.

Маргарет Вейс та Трейсі Хікмен

«Дракони осінніх сутінків»

 

КАНТ ДРАКОНА

 

 

Почуйте ж мудреця та його Пісню,

Що сходить на вас, мов той дощ чи сльози,

Змиваючи тягар років та прах незліченних сказань

Із легенди про Спис дракона.

 

Бо лиш її слова несуть звістку

Про стародавні часи й забуті спогади,

Про буття на зорі цього світу,

Коли три місяці зійшли над верхівками лісових дерев,

Коли дракони, жахливі та всемогутні,

Вели криваву війну за Крінн.

 

І коли в непроглядному мороку драконів,

У відповідь на наші нескінченні молитви

Під незворушним поглядом темного місяця

У Соламнії спалахнув ледь помітний промінь надії,

І прийшов Лицар правди й сили,

Який привів із собою самих богів із небосхилу,

Який викував могутній Спис дракона,

Що бив у саме серце драконів,

Розвіюючи тіні їхніх темних крил

Й женучи їх подалі від берегів Крінну,

Які вже споглядали світанок.

 

Ця Пісня про Хуму – Соламнійського лицаря,

Хуму-світлоносця й Першого списоносця,

Який пішов за світлом до Халкістських гір,

До кам’яного підніжжя самих Богів,

Та до храму Їх, охопленого тишею.

Він прикликав до себе Ковалів списів,

Та увібрав у себе їх нездоланну могутність,

Щоб здолати споконвічне зло,

Щоб прохромити віхоли пітьми

До самого жерла драконячої горлянки.

 

І Паладайн, Верховний Бог Добра,

Стояв у Своєму сяйві поруч із Хумою,

У наділив Своєю силою спис у правиці Лицаря.

І Хума у вогні тисяч місяців та зірок

Вигнав Королеву Пітьми,

Скинув рій її верескливих підданців

До їх божевільного королівства смерті,

Де їх прокляття розбивалися в ніщо

Глибоко під землею, яка очікувала новий світанок.

 

Так у спалахах громовиць скінчилася Доба мрій,

І розпочалася Доба величі,

Коли на сході зійшов Істар,

Королівство світла й правди,

Де здіймалися до сонця й слави

Золотаві й білі мінарети,

Сповіщаючи про відхід зла,

Та сходження Істару,

Провісника довгого літа добра,

Що сяяв, мов той метеор

На безхмарному небосхилі Справедливості.

 

Проте навіть у зеніті полуденного сонця

Королю-жрецю Істару ввижалися тіні:

І в нічних тінях дерев

Він бачив підступних вбивць із мечами наголо,

І в течії опівнічних струмків піт тихим місяцем

Він бачив лише повінь темряви.

Невтомно він шукав шлях самого Хуми,

У фоліантах, сувоях, знаках і чарах,

Бо теж прагнув прикликати богів,

Молити їх про допомогу,

У досягненні його священних цілей

Та очищенні світу від гріха.

 

Так розпочався час темряви й смерті,

Коли боги відвернулися від світу,

Коли вогняна гора впала на Істар,

Мов та небесна комета,

Коли вона розколола серце міста вогнем,

Коли гори розірвали плодоносні поля,

Коли моря залили домовини скель,

Коли пустелі зітхнули на самотньому дні морів,

Коли дороги й стежки Крінну вибухнули

І стали шляхами смерті.

 

Так розпочалася Доба розпачу.

Коли биті шляхи сплуталися бездоріжжям,

Коли вітри й піщані бурі панували серед кісток міст,

Коли рівнини й гори стали нашою домівкою.

Коли старі боги втратили власну могутність,

Ми стали молотися незворушному небу,

Холодним та сірим хмарам нових богів.

Проте безкраїй небосхил не зважає на нас.

Даремно чекаємо ми відповіді на наші благання.

 

 

Старець

 

Тіка Вейлан розправила спину й зітхнувши, повела плечима, щоб розім’яти задубілі м’язи. Вона пожбурила змилену ганчірку у відро й окинула поглядом порожню кімнату.

Утримувати стару Корчму ставало все важче. Багато любові лишили на лакованій деревині, проте ані любов, ані парафін, яким полірували поверхню, не могли приховати тріщини й розколи в пошарпаних столах і не могли убезпечити пересічного відвідувача від невдалого приземлення на випадкову скалку. Корчму «Останній прихисток» вряд чи можна було назвати «ошатною», особливо якщо порівнювати з готелями, які за чутками з’явилися в Гавані. Проте вона була зручною. Живе дерево, на якому її збудували, ніжно притискало Корчму до себе своїми старими руками, а стіни й кріплення будівлі тулилися навколо гілля настільки тісно, що важко було розрізнити, де саме завершувалася робота матінки-природи й розпочиналися зусилля людини. Стійка Корчми, немов та хвиля під час припливу, звивалася навколо дерева, яке її підтримувало. Вікна з фарбованого скла розкидали кімнатою привітні яскраві кольори.

Тіні зникали з наближенням полудня. Корчма «Останній прихисток» незабаром мала відкривати двері для відвідувачів. Тіка поглянула довкола й задоволено посміхнулася. Столи були чистими й блискучими. Їй лишалося лише підмести підлогу. Вона заходилася штовхати важкі дерев’яні лави, коли з кухні в хмарі пряного пару виплив Отік.

– Нас чекає черговий жвавий деньок – і я маю на увазі, як погоду, так і наші справи, - сказав він, протиснувши свій пухкенький живіт за барну стійку. Весело насвистуючи, Отік заходився поратися з кухлями.

– Я була б не проти, якби надворі було тепліше, а от наші справи – не вганяли нас у піт, - відповіла Тіка, тягнучи за собою лаву. – Я вчора всі ноги збила, а що натомість? Майже ані слова подяки, а чайових ще менше! Що за похмура публіка! Усі такі нервові, сіпаються від кожного звуку. Я того вечора впустила кружку, і можу заприсягтися, що Ретарк вихопив свого меча!

– Та ну! – пирхнув Отік. – Ретарк охороняє Шукачів Розради. Вони завжди нервові. Я б на тебе глянув, якби та працювала на Хедеріка, того фанат…

– Слідкуй за язиком, – перервала його Тіка.

Отік знизав плечима.

– Допоки Верховний теократ не навчиться літати, він вряд чи зможе почути наші балачки. Його черевики на сходах я почую задовго до того, як він почує мене, – Проте Тіка помітила, що він усе ж понизив голос, перш ніж продовжити. – Ти ще згадаєш мене – мешканці Розради більше такого терпіти не будуть. Люди зникають, їх тягнуть бозна-куди. Сумні часи настали, – він похитав головою, проте потім його обличчя прояснилося. – Але справи йдуть добре.

 – Це допоки він нас не закрив, – похмуро відзначила Тіка. Вона схопила мітлу й почала жваво підмітати підлогу.

– Навіть теократам час він часу треба чимось напхати пузо та вимити сіру й попіл з горлянки, – Отік розсміявся. – Певно, помирають від спраги, поки промивають пастві мізки про Нових богів – бо чого б він ще щовечора до нас заходив.

Тіка припинила своє прибирання й схилилася на стійку.

Отік, - серйозно сказала вона, понизивши голос. – Люди й інше говорять – про війну. Про те, що на півночі збираються армії. І в місті повно цих незнайомців у каптурах, які вештаються з Верховним теократом і ставлять дивні питання.

Отік із ніжністю поглянув на дев’ятнадцятирічну дівчину, простягнув руку й погладив її по щоці. Він став для неї батьком – ще відтоді, як її власний татусь зник без жодного сліду. Він смикнув її за руді кучері.

– Війна? Цього ще бракувало! – хмикнув він. – Про війну говорять ще від часів Катаклізму, дівчинко. Усе це лишень пусті балачки. Можливо, Теократ просто вигадує все це, щоб тримати людей у покорі.

– Не знаю, – Тіка насупила брови. – Я лиш…

Двері відчинилися.

Тіка й Отік перелякано здригнулися й повернулися до входу. Вони не почули звуку кроків на сходах, і це видавалося неймовірним! Корчма «Останній прихисток» була збудована високо серед гілля могутнього валлена, як і всі інші будівлі в Розраді за виключенням кузні. Місцеві мешканці вирішили перебратися на дерева в жахливі й непередбачувані часи після Катаклізму. Так Розрада стала містечком на деревах, одним з небагатьох справді прекрасних див, що ще лишилися на Крінні. Міцні дерев’яні підвісні містки поєднували між собою домівки й крамнички, які мостилися високо над землею, і де п’ятсот людей жили своїм повсякденним життям. Корчма «Останній прихисток» була найбільшою будівлею в Розраді, споглядаючи містечко з висоти в сорок футів[1] над землею. Сходи Корчми звивалися навколо вузлуватого стовбура старезного валлена. Як і казав Отік, почути будь-якого відвідувача можна було задовго до того, як побачити.

Проте ані Тіка, ані Отік старого не почули.

Він стояв біля дверей, спираючись на потертий дубовий посох, із цікавістю озираючись довкола. Подертий каптур його простої сірої мантії був щільно насунутий на лоба, тож єдине, що можна було розгледіти в його тіні – це сяючі, немов у яструба, очі відвідувача.

– Чим можу допомогти, старче? – Тіка звернулася до незнайомця, обмінявшись з Отіком стурбованими поглядами. Можливо, цей старий був шпигуном Шукачів?

– Ге? – моргнув старий. – Ви вже відкрилися?

–        Як сказати… – завагалася Тіка.

– Звісно ж відкриті, – широко посміхаючись сказав Отік. – Проходь, сивобородий. Тіка, знайти-но стільця нашому гостю. Він, певно, стомився, після такого довгого підйому.

– Підйому? – потерши лоба, старий поглянув на ганок, а потім донизу. – О, так. Підйому. Стільки сходинок… – він прошкандибав усередину, а потім грайливо пригрозив Тіці своїм посохом. – Ставай до роботи, дівчисько. Стільця я собі й сам знайду.

Тіка знизала плечима, вхопилася за свою мітлу й почала прибирати, не зводячи очей зі старого.

А той стояв по центру Корчми, озираючись довкола, ніби пересвідчуючись в розташуванні та положенні кожного стола й стільця в кімнаті. Загальна кімната була великою й мала форму квасолини, ніби хапаючись за стовбур валлена. Гілля дерева тримало підлогу й стелю. Особливу цікавість старого викликав камін, який знаходився в задній частині приміщення. Єдина кам’яна споруда в Корчмі, камін очевидячки був роботою дворфів, старанні руки яких зробили його частиною дерева, що ніби природно звивалася до гілок нагорі. Біля нього високим штабелем лежав сушняк та соснові дрова, привезені з високих гір. Жодному з мешканців Розради й на думку не могло спасти палити деревину з власних величних дерев. Із кухні був ще один вихід, або радше – дірка в підлозі на висоті сорока футів[2], проте певна категорія клієнтури Отіка вважала такий варіант дуже зручним. Старий дотримувався такої ж думки.

Він із задоволенням щось пробурмотів про себе, поки оглядав усе довкола. Але потім – на превеликий подив Тіки – він несподівано відкинув посох убік, засукав рукава мантії і розпочав совати меблі!

Забувши про прибирання, Тіка схилилася на свою мітлу:

– Що це ти робиш? Той стіл завжди там стояв!

Довгий та вузький стіл, який вона мала на увазі, стояв по центру загальної кімнати. Старий перетягнув його підлогою й притулив до стовбура велетенського валлена – навпроти каміну, а потім відступив на крок, щоб помилуватися результатом власної роботи.

 – Ось так, – буркнув він. – Мав би бути ближче до вогню. А тепер прихопи-но мені ще два стільці. Мені їх тут шість знадобиться.

Тіка повернулася до Отіка. Він нібито вже збирався протестувати, але саме в той момент щось спалахнуло на кухні. Судячи з вересків кухаря, там знову спалахнула олія, і Отік миттєво рушив до розпашних дверей кухні.

– Та не буде від нього жодної шкоди, – пропихкав він, поки йшов повз Тіку. – Най робить, що йому заманеться – у межах розумного, звісно. Може він планує вечірку, абощо.

Тіка зітхнула й принесла старому два стільці, як той і просив, а потім розставила їх там, де він вказав.

 – А тепер, – старигань уважно поглянув довкола. – Принеси-но мені ще два крісла – тільки ті, що зручніші – он туди. Постав їх біля вогнища – у тому кутку, що в тіні.

– Та немає там жодної тіні, – заперечила Тіка. – Сонце ж просто в нього світить!

– Так і є… – старий примружив очі. – …але ж увечері там буде темно, еге ж? Коли запалять вогнище…

– Д-думаю, так… – Тіка запнулася.

– То неси стільці, розумнице. І один он туди, – старий вказав на місце перед каміном. – Для мене.

– Плануєш вечірку, дідусю? – запитала Тіка, коли несла йому найзручніше, хоча й старе крісло.

– Вечірку? – схоже, що така думка видалася старому веселою, і він розсміявся. – Так, дівчинко. Це буде вечірка, якої ще не було на Крінні від часів Катаклізму! От побачиш, Тіка Вейлан. От побачиш!

Він поплескав її по плечу, скуйовдив її волосся, а потім повернувся й опустився в крісло, потріскуючи старими кістками.

– Кухоль еля, – замовив він.

Тіка заходилася наливати ель. Але лише після того, як вона принесла старому відвідувачу його замовлення й повернулася до мітли, до неї нарешті дійшло, що старий звідкись знав її ім’я.

---

[1] Бл. 12 метрів (прим. пер.)

[2] Бл. 12 метрів (прим. пер.)